Сходинки до Шевченка

2013-10-19

Наближається славний ювілей – 200 років з дня народження Великого Кобзаря. Дата беззаперечно поважна і глибока для залучення учнів до культурної та духовної спадщини нашої Батьківщини, для усвідомлення себе частинкою українського народу, для розуміння подальших шляхів його розвитку, його майбутнього.

В Северинівському НВК в червні 2013 року стартував проект « Тарасовими стежками». В рамках якого всі учні і педагоги відвідають місця народження, праці та останніх днів Тараса Григоровича Шевченка. У березні 2014 року учасники проекту звітуватимуть про пройдені стежки у вигляді написаних творів, презентацій, відеозбірок, випусків стіннівок, рекламування віршів поета і.д. Так у червні місяці всі учні 1-4 класів відвідали м. Канів.

А 19 жовтня 2013 р. рано - вранці шкільний автобус з учнями 5, 8, 11 класів та класними керівниками взяв курс на Черкащину. Саме тут, в Звенигородському районі, село, яке народило українцям співака життя їхнього небувалої сили і любові. З трепетом душевним ступили ми на землю легендарного села Моринці, пройшлися стежиною, яка привела до хати діда Якима Бойка, де почався відлік незвичайного життя, оглянули живописні краєвиди, ввібрали в себе і чудову розповідь екскурсовода і звуки молота в кузні, яка відтворена за малюнками художника Шевченка, бо була сімейною гордістю цієї селянської родини. Не втримавшись, цитували вірші Поета біля пам’ятника жінці – матері, яку він оспівав:

У нашім раї на землі

Здається кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим…

А потім було Шевченкове (колишня Керелівка). Саме там хатинка Шевченків і розкішна садиба. Саме тут виростали діти Григорія Івановича та Катерини Якимівни, саме на цій землі з уст столітнього діда Івана слухав Тарасик гарячі розповіді про гайдамаччину, про національних героїв – козаків і саме ця земля, ці люди і стражденне, нужденне життя заронили в душу патріотичну гіркі, пекучі слова про недолю власну і занапащені долі українців- рабів.

Хочеться думати, що нікого не залишили байдужими рядочки його поезій, які так зворушливо і проникливо декламувала працівниця чудового музею Шевченка.

В тім гаю, у тій хатині, у раю

Я бачив пекло. Там неволя,

Робота тяжкая. Ніколи

І помолитись не дають.

А ще ми стали свідками незвичайного заходу: родичі Шевченка, які приїхали з різних куточків землі, висадили алею молодих дубків. Ростимуть дерева - і житиме в них полум’яний заповіт і дух спадкоємності великих мрій і сподівань Батька української нації.

Поверталися додому щасливі і натхенні:

«Немовби причастилися у церкві. Слова знайомі раптом ожили. А ті хатинки лишаться у серці, як біль країни, де ростуть такі сини».

Вчитель світової літератури Невінчана Валентина Петрівна